Майбутнє книжкової журналістики пов'язане з віком журналістів?
Проект "Контекст-2: школа літературної критики і книжкової журналістики" працюватиме в межах 20-го Міжнародного книжкового "Формуму видавців у Львові". Щоб прийняти участь у проекті, слід до 3 липня 2013 року надіслати заявку, опубліковані матеріали (посилання на матеріали), мотиваційний лист та портретне фото на адресу організаторів.
Докладніше – за адресою http://www.telekritika.ua/kontekst/2013-06-19/82643
Матеріалами про новинки книговидання нехтують друковані медіа, виправдовуючись незацікавленістю публіки – читачів та рекламодавців. Вузесенька стежинка, відкрита для них сьогодні – статті у спеціалізованих малотиражних журналах або півколонки раз на місяць у крупнотиражних виданнях. Щоб літературна журналістика охопила якнайширшу аудиторію, вона має оселитися в Інтернет.
Біля 40% користувачів української мережі – це молодь 15-25 років (покоління Y), для яких Інтернет – як додаткова кімната в рідній домівці. Для поклоніння Y якщо людини немає в мережі, вона не існує. Тож чи існують українські письменники?
Глянемо на інтернет-статистику.
Симона Вілар, авторка історичних мелодрам, найтиражованіша українська письменниця, згадується в контенті 12 тисяч веб-сторінок на 900 сайтах. Тим часом ім’я росіянки Дар’ї Донцової – на 100 тисячах сторінках 2,5 тисяч сайтів.
Ці числа мовчать, допоки не проаналізувати пошукові запити: скільки разів їх шукали потенційні читачі? Симону Вілар – 3700 разів, Дар’ю Донцову – 47 тисяч! Про українську письменницю інформації в 8 разів менше, запитів на інформацію – у 12 разів менше. Отож, завдання літературної журналістики – заполонити мережу матеріалами про вітчизняних авторів. Тоді і покоління Y, і покоління X (30-40-річні), і старші, і молодші, бачитимуть і знатимуть нові імена. Сподіваюсь, згодом вони завітають до книгарень – on-line чи off-line, не важливо, – і пересвідчаться, що українська література – жива і росте.
Впродовж останніх двох років я працюю в означеному напрямі – розповідаю користувачам Інтернету про сучасних письменників. Завдяки презентаціям, які регулярно влаштовує одна з мереж книгарень, пишу репортажі та публікую їх на порталі korrespondent.net. Матеріали супроводжуються фотозвітами, тому читачі пізнаЮть письменників в обличчя, бачать їхню манеру вдягатися, рухатися, зазирають їм в очі та пізнають людську суть.
Я та мої читачі зблизька роздивляються гострословів Братів Капранових. Вони вбрані у червоні трикотажна кофтини, на манжетах та горловині ледь не вручну нашита вишита тасьма. Якось восени ми – я та мої читачі – вручили братам букет зелених айстр.
Одного дня на відстані півметра стоїть Люко Дашвар – скромна повнувата жіночка з дрібними рисами обличчя; не віриться, що саме її мозок народжує ті пронизливі ілюзорно-життєві історії! Іншим разом ми спостерігаємо за жестами та мімікою Любко Дереша та його месіанськими спробами.
...Виявляється, Володимир Лис, нескінченно захопливий у "Столітті Якова", стає жовчним буркотуном, коли мовить про літературне суперництво. Наталка Сняданко – худенька, вишневокоса – ледь визирає з особистої мушлі, ніколи не розкриваючись повністю, Вікторія Гранецька – мов ткання легке й повітряне – витончено-м’яка, кришталева...
Зі скількома письменниками я ще не бачилась, про скількох ще не писала... Завдяки Школі, цілком ймовірно, мені вдалося б побачити й почути нових авторів, навчитись у майстрів літературної журналістики прийомам рецензування та критики. Український інтернет-простір поповнився б новими матеріалами, сподіваюсь, цікавими.
Але мені – 38 років. Віковий поріг, встановлений організаторами Школи літературної журналістики, – 30 літ! Причина, яка не залежить від моєї волі, моїх намірів та здібностей, позбавляє мене шансу долучитись навіть до конкурсного відбору.
Очевидно, в мережі Інтернет, на шпальтах друкованих мас-медіа замало інформації про сучасну вітчизняну літературу. Чи доцільно авторів, які хочуть про неї писати та прагнуть самовдосконалення, відсіювати за віком?