Нетрадиційність задач і розв'язків в романі Анни Маліґон "Навчи її робити це"

Talk, talk, talk – суть лесбійського способу співжиття, який так дратував одну з героїнь телесеріалу "Секс і місто". Перші сторінки роману Анни Маліґон "Навчи її робити це" мене дратували так само. Постійні слиняві монологи ні про що, незначущі події ні до чого... Знову це безперервне заглядання в себе, копирсання і розколупування, порпання і шурування в почуттях своїх і чужих...

Відторгнення зовнішнього світу – він і грубий, і брудний, і чужий, і відразливий, і холодний. Чоловіки в житті Лізи, головної героїні, всі як один холодні падлюки, нехай навіть нічого падлючого вони не зробили. Якщо іноді вони проявляють якусь людськість, якесь особливе чуття, розуміння – то не надовго, на хвилину, на мить, щоб потім йти геть. Тим часом героїня і далі лишається на самотині, аби продовжувати порпання у нутрощах своєї душі та взаєминах з партнеркою своєї ж статі.

Ці лесбійські та кололесбійські ігрища – помітна течія в творчості сучасних українських письменниць. І в Наталки Сняданко, і в Ірени Роздобудько... Внутрішні монологи, аналіз і  самоаналіз – в стилі Вірджинії Вульф. Теж самозанурення, таж підвищена критичність до чоловіків і світу. Вірджинія Вульф в світовій літературі вже була – то ж навіщо! вигукувала подумки я, знов і знов дублювати ці нескінченні, вибачте, "слюні" і "шмарклі". Де кров і піт фізичної реальності? Де прагнення чогось? Де боротьба? Де вогонь?

Відгукнувшись на мою душевну муку, вигулькує Марта. Вона має стандартну зовнішність типової звабниці – у розумінні чоловічої оцінки краси, глянцевого стереотипу. Марта – рудокоса бестія, струнка, палка, хтива, розпусна. І розумна. І таємнича-а-а-а... Авторка вплела у текст інтригу, містику, загадку, присмачену соковитими подробицями інтиму. Книга реабілітована – неквапний плин подій ще й як прискорився і загострився, завершившись неочікуваним фіналом.

Анна Маліґон виглядає на фотографіях скромно-натхненною поеткою. Тому, коли ця скромниця натуралістично й вогненно описує інтимні сцени, стає заздрісно: вона стимулює еротико-допитливість у найцнотливіших читачів. Подібна художня натуралістична "відвертість" небезпечна для життєвого спокою автора, бо неминуче ототожнюється життєвий досвід літератора з тим, що він описує у власних творах. Такому прилюдному оголенню передує руйнування внутрішніх обмежуючих ланцюгів. Ланцюги святенницько-традиційного виховання сковують слова, якими кожен з нас описує секс подумки, навіть не вголос – більш чи менш грубими евфемізмами, медичними термінами. Анна описує інтим солодко і смачно, соковито... Якщо в когось було якесь недорозуміння як ЦЕ ВСЕ відбувається у лесбіянок – то тепер ВСЕ ЯСНО.

Роман Анна пізнавальний, він занурює читача у світ нетрадиційних взаємин, пояснюючи звідки виникають почуття у тих, хто під веселковим прапором марширує вулицями Амстердама. Виявляється, канони краси у гомосексуалістів такі ж, як і в зашкарублих у традиційності людських особин. Формулу краси часто пояснюють підсвідомими пошуками найкращої для парування самиці, яка здатна виносити, народити і вигодувати потомство для збереження людського генотипу. Незрозуміло, як ці канони "грають" в мозку, спрямованому на неприродній сексуальний об’єкт. Гадала, що нетрадиційна любов не дивиться на тілесну красу і більш схильна виокремлювати суть, не возвеличуючи лушпиння оболонки. Стереотипна глянцева краса – довгі ноги, пишне волосся, великі блискучі очі, пружні "груденята" – здається недоречною, вона, гадаю, більш придатна для кіносценарію заради касових зборів, ніж для роману, в якому дещиця сторінок присвячена "правді життя і почуттів лесбіянок в українському суспільстві".

Якщо заглянути далі щойноописаної поверхні, помічаєш кілька глибинних змістовних пластів. Анна на сторінках однієї-єдиної книги колекціонує до десятка сексуально-психічно-психологічних варіантів нешаблонних стосунків: інцест, фетишизм, гомосексуалізм, Стокгольмский синдром, рольові ігри за правилами BDSM, алкоголізм, людоїдство, самовбивство, сексуальне насилля. Плюс, до цього букету, бронхіальна астма психосоматичної етіології, тобто з причин глибокоемоційних, плюс орнітофобія, яка, здається, проявляється довільно, згідно з авторським задумом, а не логікою оповіді. Що ж тут головне?

Скажімо, рольові ігри "господаря" і "раба" (домінування і підкорення), ката і жертви, владаря і підданого. Найпокірнішим є найупослідженіший, який благає про впокорення і душевно вже розтертий на порох. Владолюбець буде володарем цієї душі і цього тіла, бо прагнення влади як такої – вже в його природі. Він знайде в найприхованішому закапелку світу того, хто хоче бути упослідженим, хто шукає і просить цього. Тим часом віктимна поведінка жертви прикликає і провокує нападника – коло замкнулося. Саме в сексуальних взаєминах ці поняття відкриваються найповніше і якнайширше. Сексуальне насилля – як остаточна крапка в упокоренні іншої істоти.

Гра в насилля, імітація насилля – неминуче призведе до фактичного насилля, наруги, крайнім проявом якого є смерть жертви? Тобто спершу фізичне насилля (над Мартою), гра в насилля (BDSM), потім – згвалтування душі Лізи. Якою, на думку, авторки, є найприродніша розв’язка цієї ситуації? Для мене як читача – це ребус нерозгаданий, але  цікавий своєю багатозначністю.

Назву роману можна тлумачити, як мінімум, дуалістично. Найочевидніший варіант: Марта має навчити Лізу, пригнічену батьківською турботою, дихати і жити. Хоча й тут немає однозначності. Почнемо з історії Сесилії – персонажу з казки Лізиного батька. Що то за вибір запропонував їй Білий Хлопчик: дихати легенями чи дихати душею? Дихати легенями означає життя в реальному світі з усіма його обмеженнями і боротьбою. Однак, наскільки я розумію, це – не той вибір, який розглядається позитивно. Краще – недихати легенями, а дихати метафорично – душею, що, ніби то, надає справжню, а не ілюзорну, за секунду до смерті, свободу. Який вибір пропонує Марта, якщо вона пропонує щиро, а не з ціллю допекти більш щасливій, на її думку, сестрі-близнючці? Вдихнути життя на повні груди, стоячи за міліметр до недихання-смерті? Чи вдихнути рай через смерть? І яка доля, в підсумку, буде в Лізи – метафоричний рай чи фізичне боротьба?

Або другий варіант: вибір дихати-недихати в життєвому сум’ятті – чи не є це толеруванням ідеї самовбивства як оптимального виходу з безповітряного заґратованого простору негараздів і мук? 236-сторінковий роман – гігантська метафора про вибір слабкого, який гадає, що смерть його звільнить і зробить вільним і сильнішим за тих інших, котрі борсаються у земному болоті обов’язків і сумнівів.

Події розгортаються, переплітаючись з невпинним плином думок Лізи. Читач бачить і оцінює її словами, відчуває її чуттями, сумнівається і борсається її сумнівами і страхами. Викладати життєві перипетії дівчини неможливо устами стороннього спостерігача, як то було, наприклад, в романі Тані Малярчук "Біографія випадкового чуда". На тлі  романтичних стосунків Лізи й Марти кристалізується споконвічна тема, яка керувала людським стадом 10 млн. років тому: взаємовплив і взаємозалежність особини-альфа з плем’ям особин-омега. Таке враження, що Марта, під впливом таємничої Іштвар, скуштувавши людської плоті,  переходить з однієї ієрархічної групи в іншу. Вона стає домінантою, і намагається підняти на вершину й Лізу, досі жертву. Хоча, цілком ймовірно, авторка нічого подібного не мала на увазі. Тим більше, що ієрархія домінування має стосунок до збереження та поширення найсильнішого генетичного коду, тоді як в одностатевих відносинах гени не йдуть далі простирадла.

Анна Маліґон та роман "Навчи її робити це" залишився для мене загадкою. Ірена Карпа в передмові зауважила: він "вражає... кінематографічністю". Можливо, якщо перенести роман на білосніжне полотно кіноекрану, вихолостити й спростити від масиву припущень і здогадок, мимохіть акцентується те головне, що мала на думці авторка. Глядачам й читачам стане очевидною філософська довершеність і краса дебютного твору письменниці. Сподіваюсь, колись цей день остаточного розуміння й прозріння настане і для мене.